Іван Бойко: «У жовтні 1943 –го я тричі форсував Дніпро»
Опубліковано 18 листопада 2015 року о 14:40
Щорічно восени ми віддаємо данину шани подвигу ветеранів-визволителів, згадуємо загиблих і вклоняємось тим, хто сьогодні поруч з нами.Шевченківський район цього року урочисто відзначив 71-у річницю визволення України та 72-у річницю визволення Києва від фашистських загарбників. У районі відбувся цілий ряд заходів, присвячених ветеранам – концерти, зустрічі, уроки мужності, вечори-спогади, літературні години, книжкові виставки, круглі столи.
Сучасні покоління в неоплатному боргу перед тими, хто похований під скромними обелісками і тими, хто сьогодні все ще в строю. В свою чергу, ми прагнемо зробити все від нас залежне, щоб створити умови для належного життєзабезпечення ветеранів війни.
Про одного з них наша розповідь.
Полковник у відставці, інвалід війни ІІ групи, учасник визволення Києва і України від фашистських окупантів Іван Якимович Бойко – почесний ветеран міста-героя Києва, мешканець Шевченківського району. З 2003 року – він очолює раду ветеранів війни та праці мікрорайону 1002 «Центральний» Шевченківського району Києва, яка налічує майже 1000 осіб.
За плечима ветерана довге, сповнене щоденних турбот, життя. А в буремні роки війни, перебуваючи в окупації в рідному селі Підварки на Київщині, як багато його однокласників та односельців, допомагав партизанам, розкидав листівки та повідомлення з фронту. Їх він приймав на власноруч зібраному детекторному приймачеві. Іван Якимович пригадує, що німці ніяк не могли збагнути, звідки люди отримують зведення Інформбюро.
А в 43-му 19-річний юнак добровольцем пішов на фронт Воював у складі 182 інженерного моторизованого батальйону 3-ї гвардійської танкової армії 1-го Українського фронту. Молодий боєць прибув на Букринський плацдарм, де розгоралися бої за звільнення Києва, 23 вересня 1943 року. І тут йому довелося тричі форсувати Дніпро, збираючи та передаючи командуванню важливі дані про розташування ворожих військ.
-Мені і моїм фронтовим побратимам, як розвідникам, командування ставило завдання – виявити мінні поля, інженерні споруди, вогневі точки ворога, - пригадує ветеран. – Доводилось розвідувати місця, придатні і непридатні для переправляння на плацдарм танкових колон, супроводжувати танки десантником на бойові позиції, по обстановці мінувати і розміновувати прохідні дороги. З перших днів форсування Дніпра штаб 182-го інженерного батальйону знаходився на лівому березі Дніпра, в урочищі Загаті поряд з селом Козинці, куди ми доставляли матеріали розвідки, переправляючись із правого берега Дніпра на лівий.
Саме в цьому місці було в рекордно короткі строки, всього за 10 днів, ціною неймовірних зусиль військових та мирного населення, під обстрілами ворожих кулеметів і падаючими бомбами, було збудовано 700-метровий міст шириною 4 метри. Всю ніч 11 жовтня по ньому рухалися війська на правий берег.
А вранці 12 жовтня почалася кривава битва. Після артпідготовки, що тривала десь півгодини, радянські воїни кинулися на ворога в рукопашний бій. Німецька піхота відступила за Малий Букрин на підготовлені позиції, звідки відкрила ураганний вогонь. Назустріч нашим танкам пішли німецькі. Місцевість була не для танкової битви – кручі, яри та пагорби. Ворожа авіації бомбардувала наші позиції. Увечері воюючі сторони розійшлися. На полі бою залишилось 19 підбитих танків, з них 9 – наші. У тій м’ясорубці загинуло понад 7 тисяч наших воїнів.
Бої на Букринському плацдармі тривали, стримуючи ворога, а основні сили радянської армії отримали наказ таємно передислокуватися на північ до Лютізького плацдарму, де планувався основний удар по ворогу.
-Я і наші розвідники були десантниками на авангардних танках. У цих частинах дотримувались суворої дисципліни і таємності в маскуванні маршруту, - розповідає Іван Якимович. – У призначені строки всі танки і гармати переправлялись через Десну і Дніпро і зосереджувались в дрімучих лісах на Лютізькому плацдармі.
3 листопада настав вирішальний момент визволення столиці України від ворога. В переддень наступу розвідка і сапери 182-го інженерного батальйону 3-ї гвардійської танкової армії вели розвідувальні роботи на лісових дорогах, в завалах і на мінних полях, роблячи можливі танкові проходи та розміновуючи мінні перешкоди. В нічному наступі танкове з’єднання генерала Рибалка, зім’яла укріплення противника і прорвалася вперед Танкісти атакували противника, і той не витримав натиску.
7 листопада тисячі киян святкували своє визволення. А Іван Якимович разом зі своїм мотобатальйоном вирушив далі звільняти Україну від ворога. Дійшов до Польщі. Там під Краковом його було поранено. Лежав у госпіталі.
А після госпіталю для нього почалося вже мирне життя. Навчався в училищі, потім працював в Інституті сухопутних військ у Підмосков’ї. Хвороба матері змусила повернутися на Україну. Відновлював народне господарство, зокрема торговельно-побутову інфраструктуру Переяслав-Хмельницького району на Київщині, а згодом – і всієї Київщини. Займався постачанням продовольства. Окрім основної роботи мав ще й громадську. Нею займається й до цього часу, очолював довгий час раду ветеранів, та опікуючись їхніми проблемами.
У дні урочистостей особливо яскраво згадують загиблі побратими. Однак життя триває. У Івана Якимовича вже підростають правнуки. Саме для них та майбутніх поколінь сивочолий ветеран виборював чисте небо над головою, яке сьогодні знову затьмарилось від вибухів снарядів та бомб.
Полковник у відставці, інвалід війни ІІ групи, учасник визволення Києва і України від фашистських окупантів Іван Якимович Бойко – почесний ветеран міста-героя Києва, мешканець Шевченківського району. З 2003 року – він очолює раду ветеранів війни та праці мікрорайону 1002 «Центральний» Шевченківського району Києва, яка налічує майже 1000 осіб.
За плечима ветерана довге, сповнене щоденних турбот, життя. А в буремні роки війни, перебуваючи в окупації в рідному селі Підварки на Київщині, як багато його однокласників та односельців, допомагав партизанам, розкидав листівки та повідомлення з фронту. Їх він приймав на власноруч зібраному детекторному приймачеві. Іван Якимович пригадує, що німці ніяк не могли збагнути, звідки люди отримують зведення Інформбюро.
А в 43-му 19-річний юнак добровольцем пішов на фронт Воював у складі 182 інженерного моторизованого батальйону 3-ї гвардійської танкової армії 1-го Українського фронту. Молодий боєць прибув на Букринський плацдарм, де розгоралися бої за звільнення Києва, 23 вересня 1943 року. І тут йому довелося тричі форсувати Дніпро, збираючи та передаючи командуванню важливі дані про розташування ворожих військ.
-Мені і моїм фронтовим побратимам, як розвідникам, командування ставило завдання – виявити мінні поля, інженерні споруди, вогневі точки ворога, - пригадує ветеран. – Доводилось розвідувати місця, придатні і непридатні для переправляння на плацдарм танкових колон, супроводжувати танки десантником на бойові позиції, по обстановці мінувати і розміновувати прохідні дороги. З перших днів форсування Дніпра штаб 182-го інженерного батальйону знаходився на лівому березі Дніпра, в урочищі Загаті поряд з селом Козинці, куди ми доставляли матеріали розвідки, переправляючись із правого берега Дніпра на лівий.
Саме в цьому місці було в рекордно короткі строки, всього за 10 днів, ціною неймовірних зусиль військових та мирного населення, під обстрілами ворожих кулеметів і падаючими бомбами, було збудовано 700-метровий міст шириною 4 метри. Всю ніч 11 жовтня по ньому рухалися війська на правий берег.
А вранці 12 жовтня почалася кривава битва. Після артпідготовки, що тривала десь півгодини, радянські воїни кинулися на ворога в рукопашний бій. Німецька піхота відступила за Малий Букрин на підготовлені позиції, звідки відкрила ураганний вогонь. Назустріч нашим танкам пішли німецькі. Місцевість була не для танкової битви – кручі, яри та пагорби. Ворожа авіації бомбардувала наші позиції. Увечері воюючі сторони розійшлися. На полі бою залишилось 19 підбитих танків, з них 9 – наші. У тій м’ясорубці загинуло понад 7 тисяч наших воїнів.
Бої на Букринському плацдармі тривали, стримуючи ворога, а основні сили радянської армії отримали наказ таємно передислокуватися на північ до Лютізького плацдарму, де планувався основний удар по ворогу.
-Я і наші розвідники були десантниками на авангардних танках. У цих частинах дотримувались суворої дисципліни і таємності в маскуванні маршруту, - розповідає Іван Якимович. – У призначені строки всі танки і гармати переправлялись через Десну і Дніпро і зосереджувались в дрімучих лісах на Лютізькому плацдармі.
3 листопада настав вирішальний момент визволення столиці України від ворога. В переддень наступу розвідка і сапери 182-го інженерного батальйону 3-ї гвардійської танкової армії вели розвідувальні роботи на лісових дорогах, в завалах і на мінних полях, роблячи можливі танкові проходи та розміновуючи мінні перешкоди. В нічному наступі танкове з’єднання генерала Рибалка, зім’яла укріплення противника і прорвалася вперед Танкісти атакували противника, і той не витримав натиску.
7 листопада тисячі киян святкували своє визволення. А Іван Якимович разом зі своїм мотобатальйоном вирушив далі звільняти Україну від ворога. Дійшов до Польщі. Там під Краковом його було поранено. Лежав у госпіталі.
А після госпіталю для нього почалося вже мирне життя. Навчався в училищі, потім працював в Інституті сухопутних військ у Підмосков’ї. Хвороба матері змусила повернутися на Україну. Відновлював народне господарство, зокрема торговельно-побутову інфраструктуру Переяслав-Хмельницького району на Київщині, а згодом – і всієї Київщини. Займався постачанням продовольства. Окрім основної роботи мав ще й громадську. Нею займається й до цього часу, очолював довгий час раду ветеранів, та опікуючись їхніми проблемами.
У дні урочистостей особливо яскраво згадують загиблі побратими. Однак життя триває. У Івана Якимовича вже підростають правнуки. Саме для них та майбутніх поколінь сивочолий ветеран виборював чисте небо над головою, яке сьогодні знову затьмарилось від вибухів снарядів та бомб.